ІСТОРІЯ ЗАКЛАДУ ОСВІТИ
У 1939 в мальовничій частині нашого міста - Загребеллі, по вулиці Кривій, 5 збудовано Бердичівську українську середню школу № 8 (відповідно до наказу № ВН 263 по міському відділі народної освіти від 05.05.1937 року).
У двоповерховому приміщенні було розміщено 15 класів, де навчалося 568 учнів. У 1940 році відбувся перший державний випуск 32 учнів 10 класу. Серед них - 4 випускники, які закінчили школу на відмінно.
Випускники 1941 року продовжили свій життєвий шлях на фронтах Великої Вітчизняної війни. Фашистські окупанти замучили Люсю Портну, Рахіль Гліклан, Люсю та Анатолія Гейдельманів, Ізю Френкеля; учителя математики Дрікера Н.Д., вчителя німецької мови П.В.Лемберську.
У боях з німецькими окупантами загинули Шура Пастух, Микола Карбовський, Віктор Климчик, а Олександру Кулешову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У роки Великої Вітчизняної війни в приміщенні школи розташовувався госпіталь.
8 лютого 1944 року неповна середня школа №8 відновила свою роботу, прийнявши на навчання 126 учнів, які розмістилися вії класних кімнатах. Учні 3-х класів вивчали німецьку мову. Важкі були часи: приміщення не освітлювалося і не опалювалося; за словами очевидців, чорнило замерзало, вікна були затулені ганчір'ям, фасад школи - напівзруйнований від вибуху бомби, що впала неподалік.
З 1945 по 1953 рік навчальний заклад мав назву — Бердичівська українська середня школа №8.
У 1944-1945 навчальному році у школі функціонувало 15 класів, навчалося 568 учнів, проте навчальні заняття не відвідувало 40 дітей. Основна причина – відсутність одягу, взуття.
У 1949-1950 навчальному році навчалося 738 учнів, з них 30 відмінників.
1950-1951 рік навчалося 753 учні (19 класів), працювало 25 вчителів.
У Бердичівській середній школі № 8 ( таку назву мав навчальний заклад з 1953-1993 рік) здійснювалося виробниче навчання для учнів 9-11 класів:
автосправа - для юнаків, дівчата оволодівали професією швеї (швейна майстерня була розрахована на 20 місць).
Учні школи вирощували в теплицях овочі, займалися крільництвом, садівництвом.
Протягом багатьох років під керівництвом вчителя історії Полгородніка І.Г. діяв краєзнавчий музей, експонати якого перенесено в 80-х роках до міського краєзнавчого музею, а впродовж багатьох років туристичний загін школи був призером республіканських туристичних зльотів( кер. Полгороднік I.Г.).
Функціонували гуртки, серед яких виділявся хоровий( кер. Павленко О.М.), гурток випалювання, судно-модельний та автомодельний (кер. Санюк В.В.), відома школа була і знаменитою фотолабораторією ( кер. Кривінський В.П.).
Школа жила і розвивалась в ритмі держави: учні навчались, займались спортом, перемагали, працювали в трудових таборах, брали участь у загальнодержавних святах, здійснювали походи туристичними та партизанськими стежками.
Виступами духового оркестру восьмої школи (керівник Санюк) захоплювалось все місто.
Запрацював лінгафонний кабінет, було реконструйовано початкові класи, відкрито методичний кабінет, їдальню, читальний зал. Навколо школи з’явилася нова огорожа.
Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 8 ( під такою назвою функціонував заклад 1993-2007рік) зазнала ряд реконструкцій: замінено пічне опалення на водяне, побудовано автономну котельню, замінено віконні, дверні блоки та покрівлю школи, обладнано майстерню художньої вишивки, відкрито комп'ютерний клас, побудовано внутрішній туалети, оновлено шкільний сад.
З 2002 року педагогічний колектив школи розпочав роботу щодо запровадження поглибленого вивчення окремих предметів та профільного навчання.
10 липня 2007 року відповідно до рішення № 243 міської ради змінено тип та найменування навчального закладу на спеціалізовану загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 8 з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів міста Бердичева Житомирської області. На даний час у школі функціонує 22 класи, навчається 503 учні.
Поглиблено вивчаються предмети: математика, українська мова та література, іноземна мова, хімія та біологія, історія та правознавство.
Запроваджено профільне навчання в школі III ступеня.
Етапи становлення закладу освіти
З 1 вересня 2003 р. в нашому навчальному закладі вперше введено пропедевтичне поглиблене вивчення окремих предметів. Розпочато профілізацію навчання у старшій школі.
З 2006 р. розпочато поглиблене вивчення англійської мови з першого класу.
У 2007 р. відкрито клас розвивального навчання.
У 2022 р. змінено тип та найменування навчального закладу на Гімназію № 8
Директори, що очолювали педагогічний колектив школи з часів її заснування та до тепер:
Луцюк П.К. (1939-1941 р.) – перший директор Бердичівської української середньої школи № 8
Світко А.О. (1944-1946 р.) – директор Бердичівської української середньої школи № 8
Коровіна О.І. (1946-1948 р.) – директор Бердичівської української середньої школи № 8
Кудлай М.К. (1948-1949 р.) – очолив трудовий колектив в післявоєнний час.
Десятко М.Т. (1949-1955 р.) – працював директором середньої школи № 8.
Підгайченко Д.І. (1955-1958 р.) – директор школи Бердичівської середньої школи № 8.
Хенкін С.Я. (1958-1959 р.) – перебував на посаді директора Бердичівської середньої школи № 8.
Дмитрук П.О. (1959-1960 р.) – працював директором Бердичівської середньої школи № 8.
Горлінська Т.Б. (1960-1965 р.) – очолювала педагогічний колектив.
Матіящук О.О. (1965-1966 р.) – перебував на посаді директора.
Сінькевич М.О. (1966-1980 р.) – очолював Бердичівську середню школу № 8.
Кордиш Л.К. (1980-1991 р.) – працювала директором школи.
Мельник Г.О. (1991-1998 р.) – очолювала загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 8.
Адаменко В.В. (1998-2009 р.) – директор спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 8 з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів. З 2009 року очолює міське управління освіти та науки м. Бердичева.
Савченко Л.В.(2009 по даний час)
Випускники, які прославили школу
КОТЮШКО ВОЛОДИМИР ВОЛОДИМИРОВИЧ
Котюшко Володимир, випускник бердичівської школи №8.
24 лютого добровільно пішов до лав ЗСУ, щоб захищати свою Батьківщину.
Проходив військову службу на посаді гранатометника 3 відділення 2 взводу 1 роти 2 батальйону спеціального призначення військової частини А 4044. Героїчно загинув 12 травня внаслідок ракетного удару супротивника в районі населеного пункту Новгород-Сіверський (Чернігівська область).
ШЕХОВЦОВ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ
Олександр навчався у бердичівській школі № 8. Яким був? Та, наче, таким, як більшість, але мав одну особливість – у ньому відчувалися істинно чоловічий стрижень, неприйняття зла та сила духу. Ще у школі мріяв про армію. Тож по завершенні навчання вирішив вступити до Львівського університету Сухопутних військ ім. Сагайдачного. Проходив військову службу у лавах Національної гвардії України.
Олександр Шеховцов зробив все і навіть більше заради того, аби руська нечисть не топтала своїми гумовими чоботами українську землю і не вбивала волю до свободи та до гідного життя. Він поклав своє таке ще молоде життя за кожного з нас, за те, аби українці продовжили випалювати окупантську орду, за те, аби Україна, зрештою, здобула переможний мир.
КРАВЧУК МИКОЛА АНАТОЛІЙОВИЧ
Народився 27 травня 1978 року в м.Бердичів Житомирської області. Закінчив Житомирський військовий інститут радіоелектроніки.
Служив в м.Ковелі заступником начальника командного пункту військової частини, а пізніше його начальником.
Чотири рази перебував на Сході України в зоні АТО як старший командир радіорозвідки.
Отримував відзнаки від керівництва АТО Донецької та Луганської областей: «За відмінне виконання службових обов’язків, пов’язаних з ризиком для життя, за професіоналізм, майстерність, виявлені при виконанні бойових завдань під час проведення АТО».
У лютому 2018 року капітан Кравчук М.А. був командирований в м.Броди, де трагічно загинув 9 лютого 2018 року при виконанні службових обов’язків.
У Ковелі проживають дружина, син та донька.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин міста Ковеля” (рішення Ковельської міської ради від 29.07.2021 №10/14).
Якимчук Владислав Сергійович ("Шаман")
Дата та місце народження: 22 квітня 1996 р., м. Бердичів, Житомирська область.
Дата та місце загибелі: 5 вересня 2014 р., с. Цвітні Піски, Слов'яносербський район, Луганська область
Звання: Солдат.
Посада: Стрілець.
Підрозділ: 24 батальйон територіальної оборони "Айдар"
Загинув 5 вересня 2014 р. близько 14.30 в бою з російськими диверсантами на перехресті дороги Н-21 біля Луганського гольфклубу в районі с. Цвітні Піски, Слов'яносербський район, Луганська область. Ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих під Старобільськом невідомих героїв АТО
Реготун Олег Петрович
Реготун Олег Петрович народився 10 вересня 1976 року в сім’ї Петра Івановича та Любові Іванівни Реготунів. Олег був старшим серед дітей, крім нього у сім’ї зростали ще дві сестрички.
У 1983 році Олег пішов до 1 класу середньої школи №8 м. Бердичева, закінчив 9 класів даної школи у 1991 році. Змалку Олег допомагав по сільському господарству, особливо любив з дідусем доглядати за конем.
З 1991 по 1994 роки навчався у Бердичівському ПТУ-3.
14 грудня 1994 року хлопця мобілізовано на обов’язкову строкову службу в Збройні Сили України, яку проходив у Могилів-Подільському районі на Вінничині.
У 1996 році навчався у Бердичівській школі прапорщиків, після закінчення за направленням служив у місті Ужгород Закарпатської області. За відмінну службу у прикордонних військах отримав звання «старшого прапорщика».
У 2006 році Олег одружився. Разом з дружиною Надією Юріївною виховували двох дітей: сина Тараса – 7 років та дочку Анастасію – 2 роки.
20 років Олег був кадровим військовим. Коли наша Батьківщина опинилася в небезпеці, він не задумуючись пішов захищати її.
Олег - був головним сержантом взводу снайперів військової частини А 1778.
Перебував з 18.05.2014 року в кризовому районі, а з 19.05.2014 року по 06.08.2014р. залучався до участі в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях.
Загинув Олег Реготун 6 серпня 2014 року в селищі Георгіївка при обороні Луганського міжнародного аеропорту від сепаратистів.
МЕЛЬНИК ІВАН КИМОВИЧ
Лікар-гінеколог, кандидат медичних наук
Народився 15 січня 1948 року. В 1963 році закінчив 8 школу і вступив до Бердичівського медичного училища, яке закінчив з червоним дипломом. 1968 рік – відслужив у Радянській Армії.
Свій життєвий шлях продовжив у медичному університеті ім. Богомольця (1969 р.) за фахом лікар-гінеколог, по закінченні якого отримав червоний диплом та став кандидатом медичних наук.
У 1984 році на виставці медичних досягнень (м. Москва) презентував свій винахід - апарат для недоношених дітей. Має посвідчення за досягнення успіхів у розвитку народного господарства СРСР.
Зараз працює в медичному комплексі «Добробут». Лікар вищої категорії. Має звання кращий лікар України 2006, 2007 року.
СКОМАРІВСЬКИИ ВІТАЛІЙ ІВАНОВИЧ
(отець Віталій)
У 1978 році Скомарівський Віталій Іванович закінчив на відмінно 9 класів і вступив до Житомирського медичного училища, яке успішно закінчив 1982 році.
Із 1982-1984 р. служив у лавах Радянської Армії. У 1985 році вступив на навчання в духовну семінарію (м. Рига). По завершенню навчання мав приходи у містах Бердичеві, Сумах, Житомирі.
7 квітня 2003 року Папа Римський призначив Віталію Івановичу вищи духовний сан - єпископ.
Скомарівський В.І. навчався у Варшавському університеті (факультет гумілетики), був ректором духовної семінарії м. Ворзелі, є єпископом Житомирсько-Київської єпархії.
Від 2011 року єпископ Віталій Скомаровський був єпископом- помічником Києво-Житомирської дієцезії.
12 квітня 2014 року призначений ординарієм Луцької діє цезії.
Рядовий
ГОРДІЙЧУК
ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
12.04.1961—27.09.1980
СПОВІДЬ ПРО СИНА
Надія Захарівна Гордійчук розпочала сповідь про сина: «Я тоді проживала в Горлівці Донецької області. Юра був у мене першеньким. Я його так любила... Згодом ми переїхали в місто Бердичів, вже тут він і ходив до школи. Навчання давалось легко, але десять класів не хотів закінчувати. Рвався до праці. Закінчив у 1979 році МПТУ-3- Набув професію каменяра. До армії працював на будівництві. Фізично був розвинений, спортом займався навіть надміру. Ми його провели в армію, я ще наказувала: - Дивись, Юро, не підведи... Я вірю в тебе... - Хіба я коли-небудь підводив вас, мамо...
Вже писав з військової частини: «Довір'я виправдаю... Я попав на хорошу службу. Маю навіть подяки. Тепер я старший розвідник-кулеметник...» !
Через півроку його перекинули до Афганістану. Прибув до частини в січні 1980 року. Тоді ще був затишок. А весною розпочалися військові дії. Майже дев'ять місяців він ходив на бойові завдання. А «духи» тим часом пристосовувались до війни. Робили засідки. На останнє завдання Юрій вийшов 27 вересня 1980 року — треба було знищити банду. В бою Юрій був важко поранений і помер від ран...
Його привезли до Бердичева, похоронили. З того часу я й хворію. Світ не милий, коли подумаю, що такого сина забрала війна.
Нагороджений він медаллю «70 років Збройних Сил СРСР». Вже посмертно нагородили орденом Червоної Зірки. Та що ті нагороди, мені потрібен син!..»
Пузач
Анатолій Кирилович
(заслужений тренер України, майстер спорту міжнародного
класу, володар кубку СРСР, 4-х разових чемпіонів країни)
Анатолій Пузач народився 3 червня 1941 року в селищі Красний Кут Саратовської області (Росія).
З 1949-1959 рік навчався в СШ № 8 м. Бердичева, яку закінчив на відмінно. Виступав за футбольну команду заводу «Прогрес».
Потім виступав за житомирське «Полісся» (1960-1961) і львівський СКА (1962-1964). З 1965-го по 1973-й – грав у київському «Динамо». Чемпіон СРСР 1966, 1967, 1968 і 1971 років. Володар кубка СРСР – 1966. Срібний призер Чемпіонату СРСР 1965, 1969, 1972, 1973). Учасник чемпіонату світу 1970 року (зіграв два матчі). У складі збірної СРСР провів 14 матчів, (2 голи). В чемпіонатах СРСР – 215 матчів (49 голів). Чотири рази входив до списку 33 найкращих гравців СРСР, в тому числі найкращий гравець СРСР 1972 року, другий у 1968, 1969, третій у 1971 році. З 1974-го по серпень 1990-го, а згодом з 1997-го по 2000-й – другий тренер київського «Динамо». Із серпня 1990 по 1992-й – головний тренер самого титулованого клубу України «Динамо-Київ».
Перебуваючи на посаді тренера, приклав всіх зусиль, щоб команда «Динамо-Київ» 14 разів стала чемпіонами країни.
Видатний футболіст і тренер помер після тривалої хвороби 19 березня 2006 року.
Федерація футболу України, футбольний клуб «Динамо-Київ», виконком Бердичівської міської ради, дитячо-юнацька школа м. Бердичева, футбольний клуб «Бердичів».
У Бердичеві запроваджено Міжнародний турнір з футболу пам’яті А.К.Пузача. перші змагання відбулися 5-8 серпня 2008 року в м. Бердичеві, у яких брали участь наступні команди: збірна кругу П Міттельфранкен (земля Баварія, Німеччина), ДЮСШ (м. Бердичів) – 93, 94, СДЮШОР – Нива (м. Вінниця), СДЮШОР (м. Житомир), «Челсі» (м. Довбиш-Чуднів).
Анатолій Кирилович Пу́зач (5 червня 1941, селище Красний Кут, Саратовська область, Росія — 19 березня 2006, Київ) — радянський та український футболіст і тренер. Заслужений майстер спорту. Заслужений тренер України. Увійшов до історії, як учасник першої заміни на чемпіонатах світу з футболу (1970).
Перші ігри проводив за команду заводу «Прогрес» у Бердичеві. Потім виступав за «Полісся» та львівський СКА. У 1964 р. став найкращим бомбардиром української зони класу «Б», забивши 35 голів із командних 59 львівського СКА. Цього ж року львів'яни дійшли до чвертьфіналу Кубка Радянського Союзу. Восени 1964 збірна найкращих гравців класу «Б» провела товариські матчі проти «Динамо» (Київ) (1:2, 2:2) і після тих ігор швидкого нападника з добрим ударом взяли до Києва.
У першому ж чемпіонаті (1965) нападник «Динамо» зумів отримати аж дві нагороди — срібну медаль за 2-ге місце у чемпіонаті СРСР та титул чемпіона у турнірі дублерів. За правилами гравець повинен був зіграти принаймні 50 % ігор, щоб отримати медаль, а Пузач зіграв рівно по половині матчів за «основу» та «дубль». У кінці 60-х Пузач став одним з ключових гравців команди у нападі. Він грав більше на правому боці атаки і прославився швидкими ривками, несподіваними ударами без підготовки. Партнери (в «динамівському» нападі тоді виступали, зокрема, Віталій Хмельницький, Олег Базилевич, Віктор Серебрянников, Анатолій Бишовець та Андрій Біба) цінували Анатолія Пузача за добре бачення поля та вміння віддати пас у потрібний час.
В першості 1968 Пузач став найкращим голеадором команди, забивши 11 голів. Наступного року нападник дебютував у «сборной» у товариській грі з НДР у Ляйпциґу — 25 липня 1969 року. У цьому ж матчі він відзначився першим голом.
На чемпіонаті світу з футболу 1970 у Мексиці ФІФА вперше дозволила проводити заміни протягом гри. У другому таймі матчу вікриття Мексика — СРСР (31 травня 1970) Анатолій Пузач замінив Віктора Серебрянникова й, таким чином, увійшов до історії, як учасник першої заміни на мундіалях.
Сезон 1973 став останнім у ігровій кар'єрі Пузача. Тоді в «Динамо» вже забивав новий лідер атак — Олег Блохін. У вересні 1973 року до Києва з Дніпропетровська приїхав Валерій Васильович Лобановський — у новому чемпіонаті 1974 Пузач вже входив до тренерського штабу Лобановського. До осені 1990 Анатолій Пузач був асистентом, а після від'їзду Лобановського на Близький Схід очолив «Динамо» Київ.
Перший сезон під орудою Пузача для «біло-синіх» виявився провальним — чвертьфінал Кубка Кубків УЄФА поряд з п'ятим місцем в останньому розіграші Чемпіонату СРСР і лише 1/16 розіграшу Кубка СРСР. Наступний сезон виявився своєрідним «дежавю» — вдалий виступ в Європі (чвертьфінал Кубка Європейських чемпіонів) і невдалий виступ в Україні (2 місце в чемпіонаті і лише 1/4 фіналу Кубка України). Після проваленого єврокубкового сезону в наступному сезоні і невдалого старту в чемпіонаті, Анатолія Кириловича звільнили з посади.
Анатолій Пузач повернувся до футболу після приїзду Лобановського у 1997 р. — співпраця тривала до 2001 року, коли продовжувати роботу асистентові завадили серйозні промлеми зі здоров'ям. Видатний футболіст і тренер помер після тривалої хвороби 19 березня 2006 року.
Анатолій Пузач — автор першого гола радянських футболістів у Кубку європейських чемпіонів. 20 вересня 1967 року в грі першого представника СРСР у цьому турнірі «Динамо» (Київ) з шотландським «Селтіком» (тодішнім володарем трофею) у Ґлазґо він відкрив рахунок вже на 3 хв. матчу. Підсумок — 2:1 на користь «динамівців».
Кузнєцов Анатолій Макарович
Генеральний директор ВАТ ІркутськНДІХіммаш, доктор технічних наук
Анатолій Макарович Кузнєцов, генеральний директор ВАТ «ІркутськНДІХіммаш», народився 10 лютого 1944 р. у місті Бердичеві Житомирської області УРСР.
- 1962 р. - закінчив Бердичівський машинобудівний технікум, як молодий фахівець, направлений на роботу в "ІркутськНДІХіммаш"; технік-конструктор, старший технік-конструктор, інженер-конструктор;
- 1967 р. - вищу професійну освіту, Іркутський Політехнічний інституті на факультеті "Машини та апарати хімічних виробництв"; інженер-конструктор, старший інженер-конструктор, старший науковий співробітник "ІркутськНДІХіммаш";
- 1975 р. - кандидат технічних наук, виконує обов'язки завідувача лабораторією, завідувач лабораторією "ІркутськНДІХіммаш";
- 1984 р. - доктор технічних наук, заступник директора з наукової роботи "ІркутськНДІХіммаш";
- 1991 р. - рішенням державної комісії народної осві СРСР ти отримує атестат професора, призначений заступником генерального директора з наукової роботи ВАТ "ІркутськНДІХіммаш";
- 1994 р. - дійсний член Академії інженерних наук РФ, генеральний директор ВАТ "ІркутськНДІХіммаш";
- 2008 р. - керівник Іркутського відділення Російської інженерної академії.
Голова секції "Нові технології, обладнання та матеріали" науково-технічної ради при адміністрації Іркутської області.
Співголова науково-методичної ради при Іркутському міжрегіональному управлінні з технологічного і екологічного нагляду Ростехнагляду.
Експерт вищої кваліфікації з обладнання, що працює під тиском понад 0,07 МПа, і підйомних споруд.
Член ради з надання наукового ступеня кандидата технічних наук у Іркутському Державному технічному університеті і Ангарській технічній академії.
Член Громадської палати Іркутської області, заступник голови комісії з питань розвитку науки, освіти, впровадження інноваційних процесів і технологій, член комісії з питань економічного розвитку підприємництва, конкурентоспроможності промислового і сільськогосподарського виробництва.
Автор понад 130 наукових праць, має 50 авторських свідоцтв і патентів, публікації в Німеччині, Чехії, Данії, Китаї.
Редактор і один з авторів довідника "Ємкості і трубопроводи високого тиску", монографії "Промислова безпека та технічне діагностування", "Збірник наукових праць до 50-річчя ВАТ "ІркутськНДІХіммаш", "Машинобудування. Енциклопедія. Машини та апарати хімічних і нафтохімічних виробництв. Обладнання високого тиску". Редактор монографій "Досвід діагностування трубчастих підігрівачів і трубопроводів нафтохімічних виробництв" і "Експлуатація трубчастих підігрівників, відпрацьованого розрахункованого ресурсу", "Роз'ємні з'єднання і герметизація устаткування високого тиску" і "Напружений стан, міцність і ресурс ємкостей і теплообмінників високого тиску". Співавтор двох монографій "Системи ферментації" і "Bioreaktory" (2000 р.). Нагороджений орденом Пошани, медаллю "Ветеран праці", відзначений Премією "Губернатора" Іркутської області.